Lesen für die Ukraine (IX.)

18. 3. 2014

Наталка Білоцерківець

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

СТО РОКІВ ЮНОСТІ

Сто років юності, а далі все – пустеля.

Околиці свого старого міста
хіба не чуєш, затуливши очі?
Крізь мертвий дим палаючого листя
біжать собаки нашого дитинства
і підростає кров… Сто років

юності, а далі все – пустеля.
Тут солов᾿ї, неначе цвяшки, вбиті
у груди доквітаючих кущів;
у вересні просушені дощі
полощуться на сонці, як білизна,
розвішена між вікон… А сніги!
Великі, фіолетові… Але ти

мусиш ближче підійти
до рук, плечей, до шкіри, до сорочки,
гарячої від спеки. До стіни,
холодної від страху і від моху.
Хіба не чуєш, затуливши очі,
свою колишню круглу чистоту?
Хіба не хочеш увійти у камінь,
ховаючись від перших поцілунків?

…Туди, туди – у камінь і у мох,
у биту цеглу, порвані м᾿ячі,
у солов᾿їв! У лагідних собак
дитинства нашого, що все повзуть за нами
крізь мертвий дим палаючого листя,
аж кров їм проступає на хребтах.
У мох! У страх!

… а далі все – пустеля.

Natalka Bilozerkiwez

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Hundert Jahre Jugend

Hundert Jahre Jugend, und dann – die Ödnis.

Den Vorort deiner alten Stadt, hörst du ihn
nicht, wenn du die Augen schliesst? Durch
den modrigen Rauch der Laubfeuer laufen
noch die Hunde unserer Kindheit, und es
wächst in uns das Blut heran … Hundert Jahre

Jugend, und dann – die Ödnis. Da schlagen
Nachtigallen wie Nägelchen ihren Gesang in
das Weiss der Brüste erblühender Sträuche –
und im September tropft der Regen auf die
Sonnenwärme wie Wäsche, welche zwischen
den Fenstern hängt … Und Schnee! So tief
und violett … Doch auch du, auch du musst

näher kommen, zu den Händen, Schultern
der Haut, zum Hemd, das warm ist von der
Hitze, und zu der Mauer, die kalt ist vom
Schatten, vom Moos. Und hörst du, wenn
du die Augen schliesst, noch deine einstige
gerundete Reinheit? Und möchtest du nicht
Stein sein und so dem ersten Kuss entgehen?

Versteinern, vermoosen, zerschlagene Ziegel
werden und zerrissene Bälle, Nachtigallen!
Und die sanften Hunde unserer Kindheit, die
mit uns kriechen durch den modrigen Rauch
der Laubfeuer, bis unsere Namen bluten.
Moos werden, Schatten!

… und dann – die Ödnis.

(Michael Donhauser)

-

Ein Bericht in der Tagesschau vom 16. 3. 2014: Buchpräsentation und Diskussion: Majdan! Ukraine, Europa

17. 3. 2014

TransStar-Veranstaltungen auf der Leipziger Buchmesse

Buchpräsentation und Diskussion: Majdan! Ukraine, Europa in der Tagesschau am 16. 3. 2014

Die ukrainische Autorin Natalka Sniadanko und der ukrainische Autor Serhij Zhadan stellten gemeinsam mit der Grünen-Politikerin Rebekka Harms das Buch Majdan! Ukraine, Europa vor und diskutieren über die aktuelle politische Situation in der Ukraine.
Lesung und Gespräch mit Serhij Zhadan (Charkiw), Natalka Sniadanko (Lwiw), Rebekka Harms (Brüssel)
Moderation: Sofia Onufriv, EU-Projekt TransStar Europa (Berlin)

Ein Bericht über die Veranstaltung in der Tagesschau im Ersten vom 16. 3. 2014 (Video)

-

Lesen für die Ukraine (VIII.)

17. 3. 2014

Сергій Жадан

Марадона, Харків: Фоліо 2007.

Сезонна робота в Карпатах

В Карпатах повітря прогрівається швидше
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція
намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш –
найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси,
себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали
що знають убивцю, але не скажуть – аби не заважати слідству.
Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді
краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою,
скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає тебе за волосся
і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць,
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.

Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих
похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен
із них подумав – ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі,
яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею
в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? – далі намагались докопатись
до правди поліцянти. А далі один із них заговорив: браття, я знаю,
що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку, яка хоче
забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу – подих
туману стоїть за цієї жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,
трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі. Ну, а після цього вони,
мабуть, і проламали їй череп сокирою. Так, погодились усі поліціянти,
мабуть так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги, і пішли
далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали
виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники
із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі з найближчих церков
і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними
йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських
потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ,
тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли
трактористи, які вивозили ліс і платили за нього
золотом і дизельним паливом, за ними
виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,
з клунками, грамофонами, файками і молоком,
виходили, мовчки ставали над нею і говорили –

джа проклав цю дорогу між теплих буків,
джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,
дихаймо, сестро, разом,
співаймо разом –
це небо Карпат,
синє, мов кольори пепсі,
зелене, мов океан,
пливімо, сестро, разом,
в теплі нори Гарлему,
в наш тихий лемківський Гарлем,
з його димами і соусами,
з чорних портів Гамбургу,
з барвистих портів Амстердаму.

Ага, скоріше за все, так воно все і було –
хитали головами поліціянти, – мабуть саме так, інших варіантів
просто немає. Ох, – додавали, – це таємниче життя,
невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні
черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень
і мучились там
від самотності.

Serhij Zhadan

Maradonna. Charkiw: Folio 2007.

Saisonarbeit in den Karpaten

In den Karpaten erwärmt sich die Luft schneller
als anderswo, klar, Berge, Wald, Ökotourismus,
aber sogar hier geschehen mysteriöse
und beängstigende Dinge. Letztes Jahr zum Beispiel, da wurde auf dem Waldweg,
ein paar Kilometer von hier, eine Frau ermordet. Die Polizisten
versuchten jemanden zu finden, aber wen findest du schon in den Bergen –
die nächsten potentiellen Mörder leben zwanzig Kilometer weit weg,
in der Slowakei also. Sie hatten da aber was aufgespürt, deuteten an,
sie würden den Mörder kennen, wollten aber keinen Namen nennen – um die Ermittlungen
nicht zu behindern.
Keine Ahnung, keine Ahnung, was sie da untersucht haben, aber die Ermittlungen
sollte man
wirklich
besser nicht behindern. Und nun bekommt es jeder, der diesen Weg entlangläuft,
um ein Uhr nachts zum Beispiel, unweigerlich mit der
Angst zu tun, diese Todesstimmung, sie packt dich an den Haaren
und hebt dich über die Bäume, und du siehst alle potentiellen Mörder
und hast Angst, die Erde zu betreten,
die sich doch schon erwärmt
schon erwärmt.

Lasst uns mal überlegen, sagten sich die Polizisten,
wie es gewesen sein könnte. Sie ist also den Weg entlang gekommen und hat diese
finsteren Männer gesehen, die ihre Schafherden über die unwegsamen
Pfade trieben. Und plötzlich stand sie vor ihnen, und alle
dachten – diese Frau da, die Verwirrung stiftet in unseren Seelen,
die Zwietracht sät unter unseren Schafen, die ihre Flöte hervorholt,
und unsere Schafe, der Stolz der nationalen Landwirtschaft, folgen ihr nach
in Zwischenwelt und Dämmer. Und was ist dann passiert? – versuchen die Polizisten
weiter zur Wahrheit vorzudringen. Einer von ihnen hat dann gesagt: ich weiß,
was ihr denkt, ihr denkt, haben wir genügend Bums, um sie aufzuhalten, diese Frau, die
unsere Seelen und unsere Schafe entführen will, und ich will euch was sagen – ein Nebel-
stoß steht hinter dieser Frau, Nässe und Dunkel quellen ihr unter den Wimpern hervor,
Zittern erfasst mich, als ich ihr in die Augen sehe. Nun, und danach haben sie
ihr vielleicht mit der Axt den Schädel zertrümmert. Ja, stimmten die Polizisten zu,
so könnte es gewesen sein.

Und dann, als sie sie auf dem Weg liegengelassen und
ihre Herden weitergetrieben hatten, kamen die Geister
aus dem Wald hervor, schwarze Nebelgeister, die Ertrunkenen aus dem benachbarten See
kamen hervor, hinter ihnen kamen die Glöckner aus den benachbarten Kirchen
und die Küchengerätdiebe von der benachbarten Bahnstation, hinter ihnen
gingen die einsamen Angler, die tote Vögel aus Berg-
bächen fischten, es kamen die Monster von den benachbarten Flurgrenzen,
Supermarktwagen hinter sich her zerrend, es kamen
die Traktorfahrer, die Holz abtransportierten und mit
Gold und Diesel bezahlten, nach ihnen kamen
die Lemken, diese Rastamanen der Karpaten, mit all ihrer Ware,
ihren Bündeln, ihren Grammophonen, mit Pfeifen und Milch,
sie kamen heraus, traten schweigend auf sie und sagten:

Jah hat diesen Weg zwischen den Buchen angelegt,
Jah hat dir das Herz zwischen Schulter und linke Brustwarze gelegt,
lass uns zusammen atmen, Schwester,
lass uns zusammen singen –
dieser Karpatenhimmel,
pepsiblau,
ozeangrün,
lass uns zusammen schwimmen, Schwester,
hinein in die warmen Höhlen von Harlem,
hinein in unser stilles Lemken-Harlem
mit seinen Dünsten und Soßen,
aus den schwarzen Häfen von Hamburg,
aus den schillernden Häfen von Amsterdam.

Hm, so wird es wahrscheinlich gewesen sein,
nickten die Polizisten, vielleicht genau so, anders ist es
einfach nicht denkbar. Oh, fügten sie hinzu, dieses geheimnisvolle Leben,
die unmotivierten Handlungen. Gras umrankte ihre
Schuhe, und die Waldkäfer krochen ihnen in die Taschen
und waren geplagt
von Einsamkeit.

(Claudia Dathe)

-

Lesen für die Ukraine (VII.)

16. 3. 2014

Андрій Бондар

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

 ДОЖИТИ ДО 1913 РОКУ

моїй бабусі за три дні виповниться 90 років

саме в такі моменти розумієш крихкість людського життя
і починаєш молитися щоб за ці три нещасні дні
з нею не сталося нічого поганого тобто
дуже хочеться щоб вона дотягла до свого ювілею
і жила собі далі й далі хоч
її життя вже давно перетворилося на чисте виживання
постійне відтягування пункту of final destination

а ніхто й не спитає чи насправді їй це життя по кайфу?
і що таке кайф в її окремо взятій життєвій ситуації?

я досі не знаю як можна спокійно дивитися в очі людині яка
пережила
дві світові війни похорон Сталіна грошову реформу 1961
постійні проблеми з хлібом і пральним порошком
розбитого паралічем чоловіка старшого внука
розчарування в комунізмі
й голоднедоїданняголоднедоїданняголод
і жила собі далі хоч і не писала поезії після аушвіца
бо й досі мабуть не знає що таке аушвіц

а я все одно дивлюся в блакитні очі з мутною патиною
і мені від цього ще більше хочеться
вмерти
щоб дожити всім на зло до 1913 року
і цілувати
ці руки на яких уже стерто всі лінії
крім лінії кохання алонсо і хуаніти

саме вона першою засікла мене з сигаретою
саме вона в 20-градусний мороз пішла із запаленням легенів
провести шестирічного онука до школи
саме від неї я почерпнув нехитрі основи народної педагогіки
досі пам’ятаючи смак сиропу з недопалків
запах печеної картоплі суворий побут і
стримано-жертовну любов

особисто для мене саме бабуся є людиною XX століття
не хтось інший більш знаменитий і заслужений
а саме вона — зменшений до масштабів
крихкого старого немічного тіла
згусток болю і втоми
“зроблено в російській імперії”
випуск 1913 року
тепер і мені можна порівнювати з 1913 роком
бо точно знаю що ніколи не доживу до 1913 року

я

ще одна непомічена маленька жертва
затяжної невиліковної хвороби
ще одна серія безкінечного венесуельського серіалу
з Надією

Andrij Bondar

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Überleben bis zum Jahr 1913

in drei Tagen wird meine Oma 90

gerade in solchen Momenten kapierst du die Hinfälligkeit des menschlichen Lebens
und du beginnst zu beten dass in diesen drei erbärmlichen Tagen
ihr nichts Böses zustößt, das heißt,
dass sie es bitte, bitte noch bis zu ihrem Jubiläum schafft
und dass sie weiter lebt und weiter, obwohl
ihr Leben längst pures Überleben geworden ist
ein ständiges Hinauszögern des point of final destination

niemand fragt sie ob ihr dieses Leben noch Spaß macht?
Und was heißt schon Spaß in ihrer Lebenssituation, mal als solche betrachtet?

Ich weiß bis heute nicht, wie man einem Menschen ruhig in die Augen schauen kann,
der zwei Weltkriege das Begräbnis von Stalin die Geldreform von 1961 überlebt hat
ständige Probleme mit Brot und Waschpulver
gelähmten Ehemann des älteren Enkelkinds Enttäuschung im Kommunismus,
und hungersnotunterernährunghungersnotunterernährunghungersnotunterernährung-
hungersnot
so lebte sie weiter obwohl
sie keine Gedichte nach Auschwitz schrieb
denn sie weiß wohl bis heute nicht, was Auschwitz ist

und ich schaue trotzdem in die trübe Patina ihrer himmelsblauen Augen

und immer größer wird davon mein Wunsch
zu sterben
um allen zum Trotz bis zum Jahr 1913 zu überleben
und diese Hände zu küssen,
auf denen bereits alle Linien ausradiert sind
bis auf die Linie der Liebe von Alonso und Juanita

es war sie, die mich als erste mit einer Zigarette erwischte
es war sie, die bei Minus-20-Grad-Kälte mit einer Lungenentzündung
den sechsjährigen Enkel in die Schule begleitete
sie unterwies mich in den aufrichtigen Grundlagen der Volkspädagogik
bis heute weiß ich noch den Geschmack des Kippensirups
den Geruch gebackener Kartoffel den strengen Alltag und
die zurückhaltende, sich aufopfernde Liebe

gerade die Oma ist für mich persönlich ein Mensch des 20. Jahrhunderts
kein anderer, verdienter oder berühmter,
eben sie – verkleinert auf die Maße
eines zerbrechlichen alten hilflosen Körpers
ein Klumpen aus Schmerz und Ermüdung

„hergestellt im russischen Imperium“
Herstellungsjahr 1913
Jetzt darf auch ich alles mit dem Jahr 1913 vergleichen
Denn ich weiß genau, dass ich nie bis zum Jahr 1913 überlebe

Ich

noch ein unbemerktes kleines Opfer
einer langwierigen unheilbaren Krankheit
noch eine Folge einer endlosen venezolanischen Soap-Opera
Mit Esperanca

(Joachim Sartorius)

-

Lesen für die Ukraine (VI.)

15. 3. 2014

Юрій Андрухович

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Guess Who Was My Guest

Повісивши на ручку дверей трикутник
з написом Do not disturb please,
готельний злодій
зачиняється в моїй кімнаті.
Його цікавлять гроші й коштовності.
Мене, власне кажучи, теж.

Виявляється, в цій країні так само
є злодії.
Один з них саме переглядає шухляди,
мої фотокартки, записники
(чому в мене їх два – якого біса
я досі не звів усі адреси в один?),
делікатно перетрушує вміст валізи,
делікатно лишає в спокої найінтимніші речі,
як наприклад, іграшкового “крайслера ”,
дурнуватий сувенір від спонсорів.

Потім він тягне з бару одну дієтичну колу,
машинально п᾿є її,
роздивляється кириличні літери
на моїх книжках,
доходить висновку, що я росіянин.

I can’t give you anything but love.

Але й тут я загнув.
Бо навіть любові я тобі дати не можу –
хіба що братньої,
котра в рахунок не йде.
Такі часи.

В останню мить він усе ж знаходить
свої чотириста з гаком баксів,
не погребувавши і двадцяткою гривень,
напевно, приймаючи їх за якісь алжирські динари,
заодно прихопивши і залізничний квиток
на зворотне сполучення Києва зі Львовом.

Дуже він йому знадобиться в його Швеції,
де немає Києва, де немає Львова,
де сама лише чужина!

Я вже в ліфті,
коли він виходить у коридор,
коли причиняє двері за собою,
коли перевішує трикутник на клямці
тепер уже доречнішим боком
Please make-up.

Зустрічаємося коло ліфта.
Вибач, я не зміг дати тобі любові.
Купи собі героїну на всі чотириста.

Jurij Andruchowytsch

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Guess Who Was My Guest

Das Dreieckschild mit der Aufschrift
Do not disturb please an die Klinke meiner Tür gehängt,
schließt sich der Hoteldieb
in meinem Zimmer ein.
Ihn interessieren Geld und Wertsachen,
mich, genau genommen, das gleiche.

Es stellt sich heraus, dass auch dieses Land
seine Diebe hat.
Einer von ihnen durchsucht die Schubladen,
meine Fotos, Notizbücher
(warum habe ich zwei? warum zum Teufel
habe ich bis jetzt noch nicht alle Adressen in ein Buch zusammengeführt?),
behutsam durchstöbert er den Inhalt des Koffers,
behutsam lässt er die intimsten Sachen in Ruhe,
zum Beispiel das Spielzeug „Chrysler“,
ein dämliches Souvenir der Sponsoren.

Danach holt er sich aus der Bar eine Diät-Cola,
trinkt sie mechanisch,
betrachtet kyrillische Lettern
auf meinen Büchern,
und folgert dann, ich sei Russe.

I can’t give you anything but love.

Aber auch hier bin ich wieder zu weit gegangen,
denn nicht mal Liebe kann ich dir geben –
außer der brüderlichen,
sie zählt aber nicht.
So sind die Zeiten.

Im letzten Moment findet er doch
seine vierhundert und noch ein paar Bucks,
und auch bei zwanzig Hryvnas wird er nicht übermütig,
er hält sie wahrscheinlich für irgendwelche algerischen Dinare,
zugleich schnappt er sich die Fahrkarte
für den Zug von Kiew zurück nach Lwiw.

Sehr wohl kann er sie in seinem Schweden gebrauchen,
wo es kein Kiew und kein Lwiw,
sondern nur die Fremde gibt!

Ich bin schon im Aufzug,
während er in den Korridor tritt
während er die Tür hinter sich anlehnt,
während er das Dreieckschild an der Türklinke umhängt,
diesmal mit der passenderen Seite
Please make-up.

Wir treffen uns am Aufzug.
Verzeih, ich konnte dir diese Liebe nicht geben.
Beschaff dir doch Heroin für alle vierhundert.

(Joachim Sartorius)

 

-

Lesen für die Ukraine (V.)

14. 3. 2014

Остап Сливинський
збірка поезій «Адам», Чернівці: Meridian Czernowitz 2012.

Yesus Christ

І в призначений день

Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру,
В гарячий порожній двір, де нема ні душі,
Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев.
Наберемо в легені
Гаряче порожнє повітря.

А Він догорятиме там, на померклій сцені,
Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти,
Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів.

Буде стояти і вказувати нікому на двері,
Які назавжди відчинились.

Ostap Slyvynsky
aus dem Band “Adam”, Meridian Czernowitz 2012.

Yesus Christ

Und an jenem Tag

Treten wir alle heraus wie aus einem Kino
In den heißen leeren Hof, wo keine Seele ist,
Nur Sonne und kleingestückeltes Astwerk.
Wir füllen unsere Lungen
Mit heißer leerer Luft.

Und Er brennt herunter, da, auf der erloschenen Bühne,
Wie eine Fackel auf dem  Platz, dessen Demonstranten auseinander gegangen sind,
Im Regen, im Wind der von Ihm erdachten Meere.

Er steht da und wird niemandem die Tür weisen,
Die sich für immer geöffnet hat.

(Claudia Dathe)

-

Lesen für die Ukraine (IV.)

13. 3. 2014

Борис Херсонский

Хочется  справедливости, хочется так,
что хоть удавись. А на деле есть
чугунная лестница, доходный дом,
комнатка под самой крышей, медный пятак
в кармане шинели, девичья честь
дочери.  Что наживешь трудом

кроме бледной немочи? Стопка книг
на подоконнике. Сверху – пенсне.
Книги принес студент. Толку от них
на грош. Прочитаем ближе к весне.

Будет раньше светать.  По утрам
смягчится кашель, не будет трясти озноб.
Выйдешь в Город Счастья, а там на площади Храм
Разума и Справедливости. Отцу на горячий лоб

дочь кладет полотенце. Сухие губы отца,
шепчут: «нет камней – только металл и стекло»,
Таз и медный кувшин на тумбочке. Черты лица
заостряются. Время его истекло.

Перед смертью  хочется пить, но еще ясней –
счастья и справедливости. Вполголоса разговор.
Пришла Лукерья. Дочь обсуждает с ней
Как обмывать, обряжать, выносить во двор

По такой-то лестнице, да с пятого этажа!
Разве что гроб внизу, а тело на простыне.
Оплывает свечка. Пламя ее, дрожа
освещает стену и трещины на стене.

Borys Chersonskyj

Verlangen nach Gerechtigkeit, ein Verlangen, so groß,
erhängen möchte man sich. Die Wirklichkeit ist
eine eiserne Treppe, ein Mietshaus,
eine Kammer unterm Dach, ein Kupferfünfer
in der Manteltasche, die Jungfräulichkeit
der Tochter. Was bringt dir die Arbeit

außer bleichem Siechtum? Ein Stapel Bücher
auf dem Fensterbrett. Der Kneifer obenan.
Ein Student hat sie gebracht. Ihr Nutzen ist mager.
Wenn das Frühjahr kommt, lesen wir sie dann.

Wenn es früher tagt. Der Husten sich
allmorgendlich lockert, der Schüttelfrost weniger quält.
Du kommst in die Stadt Glück, dort steht der Tempel
der Vernunft und Gerechtigkeit. Auf die fiebrige Stirn

legt ihm die Tochter ein Handtuch. Vaters trockene Lippen
flüstern: „keine Steine – nur Glas und Metall“,
Schüssel und Kupferkrug stehen auf dem Schränkchen. Spitz sind seine Züge.
Seine Zeit geht zur Neige.

Vor dem Tod das Verlangen nach Wasser, klarer noch
nach Glück und Gerechtigkeit. Ein halblautes Gespräch.
Lukerja kommt. Die Tochter beredet mit ihr
das Waschen, das Kleiden, das Hinuntertragen auf den Hof

über diese Treppe, aus dem fünften Stock!
Wenn man den Sarg nun unten und den Körper in einem Laken?
Die Kerze zerrinnt. Zitternd erhellt ihre Flamme
die Wand und der Wände Risse.

(Claudia Dathe)

-

Lesen für die Ukraine (III.)

12. 3. 2014

Сергій Жадан
Марадона, Харків: Фоліо 2007.

Гриби Донбасу

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
- Ми, – сказав при знайомстві, – робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.
- Як гриби? – не повірив я.
- Так. Гриби Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.

Ну, і значить що – ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний
район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,
причому – міліція  там усіх і накрила, вони навіть заправитись
не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати
наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми
їх і повалили. І коли вони падали на теплі серця грибів,
ми думали –

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б
ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.

- Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають
і темні грунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю як вони ростуть –

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам
яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.


Serhij
Zhadan
Maradonna. Charkiw: Folio 2007.

Die Pilze des Donbass

Im Frühling versinkt der Donbass im Nebel, und hinter den Kuppen verbirgt sich die Sonne.
Darum muss man die Stellen kennen,
muss wissen, mit wem man sich trifft.

Er war ein Arbeiter der früheren Pumpenfabrik,
ein Kerl, vom Alkohol gebeutelt.
„Wir“, sagte er beim ersten Treffen, „die Arbeiter der Pumpenfabrik,
galten immer als die Elite des Proletariats, die Elite, ja.
Damals, als alles in den Arsch ging, haben die meisten
die Hände in den Schoß gelegt. Aber die Werktätigen
der Pumpenfabrik nicht, wir nicht.
Wir haben dann die Bergarbeitergewerkschaft zusammengetrommelt,
drei ehemalige Kombinationsgebäude besetzt
und angefangen, Pilze zu züchten.“

„Pilze?“ Ich wollte es nicht glauben.
„Ja. Pilze. Erst wollten wir es mit meskalinhaltigen Kakteen versuchen, aber bei uns,
im Donbass, wachsen keine Kakteen.

Weißt du, was das Wichtigste ist, wenn du Pilze züchtest?
Das Wichtigste ist, dass du gut drauf bist, echt, Alter, das Wichtigste ist gut drauf zu sein.
Wir waren gut drauf, glaub mir, wir sind auch jetzt gut drauf, vielleicht weil
wir eben doch die Elite des Proletariats sind.

Wir besetzen also die drei Gebäude und säen unsere Pilze aus.
Und dann, diese Freude an der Arbeit, dieser Kollektivgeist,
kennst du ja selbst – das berauschende Gefühl der Errungenschaften der Werktätigen.
Und das Wichtigste – alle sind gut drauf! Sind sogar ohne Pilze alle gut drauf!

Die Probleme kamen gleich ein paar Monate später. Unser Viertel hier
ist nicht ohne, hast du ja gesehen, vor kurzen haben sie eine Tanke abgefackelt,
die Polizei hat alle gedeckt, nicht mal tanken
konnten die noch, so sehr hatten sie es auf das Ding abgesehen.
Jedenfalls wollte uns eine Brigade auf die Pelle rücken,
die Pilze kassieren, wie findest du das? Ich glaube, an unserer Stelle wäre jeder
eingeknickt, so ist das System, da knicken alle ein,
jeder seinem sozialen Status entsprechend.

Da haben wir eine Versammlung gemacht und überlegt – okay, Pilze sind okay,
aber es geht ja nicht um die Pilze und auch nicht um den Kollektivgeist,
nicht mal um die Pumpenfabrik, obwohl das nicht unwichtig war.
Wir dachten einfach, jetzt geht’s an die Ernte, unsere Pilze werden
groß, sie werden groß und schießen sozusagen ins Kraut,
und was sagen wir unseren Kindern, wie können wir ihnen in die Augen sehen?
Es gibt einfach Dinge, für die du verantwortlich bist, die du
nicht einfach wegschieben kannst.
Wie du verantwortlich bist für dein Penizillin,
bin ich verantwortlich für meins.

Kurz und gut, dann hat’s auf den Pilzplantagen eine riesige Schlägerei gegeben. Wir
haben sie gleich dort erledigt. Als sie auf die warmen Herzen der Pilze fielen,
dachten wir:

Alles, was du mit deinen Händen machst, arbeitet für dich.
Alles, was du in dein Gewissen hinein lässt, schlägt
im selben Takt wie dein Herzschlag.
Wir sind in dieser Gegend geblieben, damit es unsere Kinder nicht so weit
haben zu unseren Gräbern.
Das ist unsere Insel der Freiheit,
das erweiterte Bewusstsein
der Landwirtschaft.
Penizillin und Kalaschnikow – zwei Symbole des Kampfes,
Donbass-Castro führt die Partisanen
durch die nebligen Pilzplantagen
hin zum Asowschen Meer.“

„Weißt du“, sagte er zu mir, „nachts, wenn alle schlafen
und die dunklen Böden den Nebel verschlucken,
fühle ich sogar im Schlaf, wie sich die Erde um die Sonne dreht,
ich höre, höre zu, wie sie wachsen.“

die Pilze des Donbass, diese lautlosen Chimären der Nacht,
treten aus der Leere, wachsen aus der Steinkohle;
solange die Herzen stillstehen wie die Aufzüge in nächtlichen Häusern,
wachsen die Pilze des Donbass, wachsen und verweigern
den Entmutigten und Verlorenen ihr Sterben aus Gram,
denn, Kumpel, solange wir zusammen sind,
wird einer da sein, der die Erde durchwühlt,
ihre warmen Innereien,
auf der Suche nach
dem Schwarz des Todes
dem Schwarz des Lebens.

(Claudia Dathe)

-

Lesen für die Ukraine (II.)

11. 3. 2014

Олег Лишега

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

ПІСНЯ 551

Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ…

Oleh Lyscheha

Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Lied 551

Hau den Kopf gegen Eis – bevor es zu spät ist!
Hau den Kopf gegen Eis – bevor es dunkel wird!
Hau dich durch, hau dich raus –
Vor dir die wunderbare Welt!
Tief hinab taucht der Karpfen,
Flieht, bedeckt sich mit Erde.
Der Karpfen wird einmal gefangen,
Es ist seine Bestimmung, heute oder später …
Du bist ein Mensch – keiner wird dich fangen!
Denn Karpfen sind anders.
In den Jahrhunderten sinken ihre Schwärme
langsam zu Boden, ängstlich und finster –
Machen sich stromaufwärts davon.
Sieh, unser Jahrhundert – schon lange folgt es ihnen nach?
Faßt sie an den Flossen mit seinen
Flossen als wären es Hände?
Und flieht … Du bleibst allein zurück? Du bist ein Mensch –
Verzage nicht. Du haust dich durch.
Hau den Kopf gegen Eis – bevor es zu spät ist!
O herrliche Welt, weit und verschneit …

 (Hans Thill)

-

Lesen für die Ukraine (I.)

10. 3. 2014

Наталка Білоцерківець: Спотикаючись між зірок

Quelle: Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Так гарно, швидко билось твоє серце -
я пам᾿ятаю тільки це. Але
вже сніг ішов зі сторони Дніпра,
заліплюючи очі й окуляри,
замотуючи парки і бульвари
в пом᾿ятий запах мокрого хутра.
Ходімо так зо мною, ти і я.

Ідуть сніги у Києві і Львові,
ідуть дощі у Лімі і Парижі,
так що не видно в цей вечірній час
вже родимок на шиї і плечах,
всіх особливостей легкого тіла.
Але я пам᾿ятаю тільки страх.

Хто сльози простирадлом витирав,
аби ніхто не бачив – опівночі;
і той, хто вічно сам, але несміло
випростує свої худі коліна;
хто вже давно забув тепло житла,
і хто давно забув про запах хліба,
і хто боїться старості і смерті,
каліцтва й радіації – усі
поволі йдуть в Парижі і у Лімі,
і дощ їм заливає окуляри
і сірі фари стомлених таксі.

Розділимо ж цю опівнічну каву
з бездомними під сірими мостами -
віддай їм половину сигарети
і половину ніжних слів моїх.
Розділимо свій опівнічний хліб
з голодними; не обминімо й мертвих
з голодними бездомними устами.

…Іще одна пошарпана зоря,
коли дивлюсь крізь мокрі окуляри,
задощений заковтуючи сніг.

Ходімо ж так, у парки, на бульвари…


Natalka Bilozerkiwez:
Umherstolpernd, zwischen den Sternen

Quelle: Thill, Hans (Hg.), 2006: Vorwärts, ihr Kampfschildkröten. Gedichte aus der Ukraine. Ukrainisch-deutsche Ausgabe mit sechs Collagen von Herta Müller. Heidelberg: Wunderhorn.

Wie schön, wie schnell schlug dein Herz –
nur daran erinnre ich mich. Aber
schon kam vom Dnjepr her Schnee
und legte sich auf die Augen, die Brillen
und hüllte die Parks und Alleen
in den knittrigen Geruch von nassem Pelz.
Komm, wir zwei gehen ein wenig, du und ich.

Schnee fällt in Kiew und Lwiw,
Regen fällt in Lima und Paris,
und die Muttermale an den Schultern und am Hals
hat der Abend schon geschluckt
wie alles, was an diesem leichten Körper eigen ist.
Aber ich erinnere mich nur an die Angst.

Sie alle, die ihre Tränen in das Laken reiben,
dass zur Mitternacht sie keiner sieht;
und alle, die immer nur allein sind aber zaghaft
das magere Knie aufrichten;
alle, die lang schon nicht mehr wissen, wie warm
es in den Häusern ist und wie das Brot dort duftet,
und alle, die sich ängstigen vor dem Alter und dem Tod,
vor Invalidität und Strahlenkrankheit – sie alle
gehen langsam jetzt, in Paris und Lima,
und es strömt der Regen über ihre Brillengläser,
und die Scheinwerfer der müden Taxis sind nun grau.

Komm, wir teilen unsren Mitternachtskaffee
mit den Obdachlosen bei den grauen Brücken,
gib ihnen die Hälfte von den Zigaretten
und die Hälfte davon, was ich zärtlich sage.
Komm, wir teilen unser Mitternachtsbrot
mit den Hungrigen; und vergessen auch die Toten
mit den hungrigen, mit ihren obdachlosen Mündern nicht.

…Und noch ein ausgefranster Stern,
wenn ich durch die nasse Brille schaue
und schlucke, vom regenschweren Schnee.

Komm, wir gehen, in die Parks und auf die Boulevards…

 (Anja Utler)

 

-

Newsletter

Blog

Übersetzungswürfel

Translating cube

Veranstaltungen

Events